« Blackgod:
в журнале "Перец"
:D 
:/:
нет. а как это будет –судить вам 
;)
тащемто, вот (отрывок, кому интересно будет, запощу потом на русском краткое содержание всего произведения):
...
Майже щоночі, не рахуючи алкогольного безпам'ятства, мені сниться один і той же сон... Я лишився сам. Не тому, що нікому бути поряд. Я один. Залишився у всьому світі. Один. Блукаю спустошеними вуличками. Вітер грається пожухлим листям, мені легко і хороше. Ніхто не вмикає нічних ліхтарів, не чути лайки, нікого не вбили, не буде ніяких новин. Ніхто не розпиває дешевий алкоголь під вікнами, не горланить пісень під розладнану гітару. Вас немає. Зовсім немає. Навіть у Зімбабве, на острові Святого духа чи на ваших приватних Алясках... Ви зникли. Тихо і безболісно. Просто одного чудового дня я прокинувся, а вас більше нема. Достоту як у Рея Бредбері. Усе, що ви устигли написати, відзняти, проспівати, зіграти буде мені заняттям, аж до тої миті, коли не стане і мене самого. Я відчуваю ідеальну свободу. Я залежний лише від повітря, котре ви більше не забрудните безглуздими техногенними винаходами, від їжі, якої ви спродукували на сотні років уперед, від води, що з вашим зникненням стає лише чистішою. Певно, і все. Хіба тільки батарейки. Та й тих безліч, дякуючи азіатським сусідам. Я посміхаюсь сонячному промінню, прямуючи до бібліотеки. У абсолютній тиші, в царині мудрості розгортаю хрусткий форзац і... прокидаюсь. Ефір з онкологічною впевненістю вітає мене.
Я ненавиджу це життя. Я не можу влаштуватись у ньому, отримувати задоволення від решток одвічних цінностей, немов священний копрофаг скарабей. Навряд чи я залишу по собі щось вартісне на погляд пересічних. Автівка, будинок, сім'я, добре ім'я, посмертна дяка, означена усталеними кліше на кшталт "вічная пам'ять" – я той, на кому не спрацьовує сценарій. Ваші ролі – мій тягар... І мені щоразу бракне сил самостійно поставити крапку... Залишається приреченість балансувати між неможливістю існування та неспроможністю покінчити із цим самотужки. Що ж, у кожного свій хрест. Я підвожусь з мокрої від поту постелі, поринаю у темряву кімнати, рухаюся на червоне око монітора, що апатично втупилось у мій силует. Я – один з вас, як не крути. Тому, теж маю свій аккаунт у Великих Тенетах, вкрай мінімалістичний, він слугує лише перепусткою до однієї особливої сторінки-досьє, необхідної мені. Нікнейм відображає моє становище – Чотирнадцятий Гість. Ось ким я завжди буду для вас. І нічого додати... Машинально починаю натискати клавіші, пишу приватне повідомлення, моїй любій Блажені, всоте, або і в тисячне, не рахував чесно кажучи, скільки їх пішло у порожнечу від моменту її останнього подиху...
До Блажени. n-е виправдання.
"Ти постійно просила розповідати тобі різні історії. Вигадувати сюжети і розповідати, розповідати... Особливо на ніч. Я не можу придумати жодної після твоєї смерті, Блажено. Гадаєш, легко бачити зухвале мерехтіння курсору біля літер, які фактично означають твою смерть? Але ці чорні символи – єдиний хисткий місточок до реальності, до мого виправдання перед тобою, до народження недоказаних слів і невиказаних вчасно почуттів, істина, цинічна і беззаперечна, якою вона завжди нам і являється.
Пам'ятаєш нашу пісню? З тієї добірки, що ти її назвала "Саундтрек помирання"? Зараз саме вона лунає: "One day less... I have... to see... your eyes. So sad ...", і спізнілі почуття неквапом виповзають із глибин, куди були примусово заслані. Чи знаєш ти, чого мені вартувало не кричати до хрипу ночами? Як я зголив волосся, аби не шматувати його, б'ючись в істериці, слізьми захлинаючись од єдиного погляду на твоє фото... Зараз уперше більш-менш спокійно про це пишу, знебарвлюю емоції, розкладаю по поличках усі спогади від яких рятувався мільйон років тому, коли тебе не стало, коли я днями лежав горілиць на підлозі, розкинувши руки, від сходу сонця аж до миті, коли багряні відблиски інсталюються у холодне скло вікон, відволікаючись лише на чергову пляшку еліксира Джемесона, а пізніше, як спорожніли резерви – медичного спирту. Моє життя відмірялося тривалістю треків: Mental cancer 7:13, Tortured by solitude 6:15, Handprints on glass 4:56, Somehow...8:58, Nothing 7:21, Void of silence ∞.
Дрібки здорового глузду ледь-ледь збивались докупи, зліплювались вогкими поверхнями, як приречене на гниття опале листя, що химерною аплікацією огортало наші стежки. Десь у прозорім небі осені останні молекули твого запаху розсіялись... Шум лункий... знайомий такий... Важкі відголоски дісторшна гітар... Ранок. І ніч одразу. Ніч, по той бік холодних хмар. Ніч, як спустошення. Околиці свідомості порожні. Між пластами реальності поодинокі думки-подорожні. Нагадують. Про покуту, початок, новий відлік – не мрій. Нарешті. Ранок рятівний. Зруйноване помешкання. Безлад. Я оголений з поголеною головою постаю серед хаосу. Верещить Алекс Бредшоу, здається. На підлозі гітари, дроти, струни, вибляклі шмати паперу, диски, сигаретні недопалки, таблетки, кров... дихається важко, схоже, я чимось вбився... ніс майже не пропускає повітря до легенів, доводиться допомагати йому ротом, ті порції кисню, що потрапляють до організму з відкритої кватирки обпалюють мої нутрощі. Набрякають соски, але я не збуджений, я дрижу від холоду. Гучна музика за спиною ніби підтримує мене на ногах, можу відхилитися назад – утримає. Звук проходить наскрізь, утім не безболісно. Кожна нота, кожен такт, кожний акорд пробиває мене мовби куля, лишаючи крихітний отвір, пробиває навиліт і я бачу, як ті кулі ударяються об стіни, вікна, підлогу, зоставляючи по собі довгі скривавлені клапті моєї шкіри і плоті, схожі зараз на розгорнутий серпантин. Я стою весь у червоних стрічках, що тріпочуть на вітрі, а крізь дірки у моєму тілі пробивається золотаве сяйво... забагато простору, передчуваю падіння. Відкриваю очі – брудна стеля. Клубок під горло. Таки падаю.... Коли підіймаю повіки, зауваживши біль у вилицях і залізний присмак у роті, бачу одну недопиту пляшку. Як багато відкриває новий кут зору! Важко простягаю руку, відпиваю. В очах мутнішає. Повзу до ліжка, притримуючи увесь свій кривавий серпантин рукою, ховаю під ковдру бурштиновий ореол. Стає темно і затишно. Мій анабіоз вітає мене. Залипаю в прострації. Помираю. Каданс. Кода."
Кількість допустимих символів вичерпано. Зійди ж мені манною небесною, рятівна магіє флеш-навігації! Заклинання "Enter a message" або таке "click here, if you want to send а message for your dead girlfrend"... Дідько зна, що коїться: я пишу тобі, Блажено, але ж ти мертва... ти мертва і нарешті блаженна... Огидна властивість смерті – відбирати найцінніше. Непоборно шкідлива звичка життя – постійно нагадувати про смертю відібране. На цьому урочисто шлю подалі бога, диявола, дарвіна, астероїд з мікробами, зелених чоловічків, усіх клятих психів, завдяки яким я здатен на емоції і почуття...
"Спогади, наші спогади, Блажено, саме вони допомагають мені якось триматися на плаву. І топлять водночас. Спогади набігають щоночі, ніби маленькі звірята з мокрими носиками, прагнуть уваги, туляться до мене теплими боками, жалібно зазирають у очі... Лиш у душу не заглядайте – кажу їм – там пустище... Там Кімната Дощу... Там струни оголених нервів... Там нелатані дірки від свинцю ворожих поглядів... Там квилять привиди змарнілих сподівань. Сіра набрякла безмовність – їх довічний прихисток. Перманентне зів'ядання – їх єдине майбуття...
Хоч як не прикидайся дужим, силкуючись приглушити непогамовний біль, а зрештою, я маю пригадати все, щоби відпустити; згадати і переконатись, що зробив усе можливе, аби запобігти твоїй згубі, моя любове (курво, не зле було би бодай раз не виправдовуватись, не жаліти себе і не здіймати рейвах навколо власної невинності і непричетності. Забагато "не". Але ж ми більш НЕ вдвох, кого це обходить. Ми НЕ разом. Ми ніколи більше НЕ побачимося. Ми не... ми не... ми – НЕ. Мине...) Невимовно прикро, що ти так і не переконаєшся у моїй спромозі приймати виважені рішення, Блажено... Пробач мені, пробач, кохана (ти знаєш, мені не властиво вигадувати пестливі імена), усі ті втечі у мій вигаданий, вимріяний світ, всуціль рожевий світ химерних образів де я завжди був переможцем, де абстрагувався від реальності і домальовував собі чесноти.
Пробач, кохана, що макет виявися сильнішим... Мій світ став скопищем розвінчаних ілюзій, що розлетілися мов зірвані паперові оголошення... Таке порівняння не випадкове. Вчора я вийшов ненадовго прогулятися. Вертався додому дещо незвичним маршрутом. Тією вулицею, де ми з тобою колись гралися у 99 франків... Я пам'ятаю це місце, можу безпомилково вказати розташування різних об'єктів і все таке, саме тому відразу помітив дивний малюнок на дверях одного з під'їздів. У ліхтарному світлі вимальовувалося ніби бліде людське обличчя. Мені привиділося воно десь із відстані двадцяти-тридцяти метрів, до того ж здалося навдивовижу тонкою роботою, наче хтось добряче попрацював зі світлом і тінню, створюючи той шедевр, виводячи лише загальні риси, достатні, аби упізнати лице. Я наблизився, керований невситимим бажанням зрозуміти мотиви художника і закономірність вибору такого незвичного "полотна". І знаєш, що відбулося? В міру наближення обличчя стало розпадатися на окремі фрагменти, перестаючи бути єдиним цілим, почали з'являтися незрозумілі лінії, хиби в його накресленні. З відстані одного метру я зрозумів, що це ніякий не малюнок, усього лише чудернацьке одвічне скупчення оголошень, наклеєних одне на одного... Тут доречна аналогія з нами, людьми. Спочатку ми бачимо одне одного здалеку, загальні риси, гра світла і тіні... потім наближаємося, проходимо відстань у дні, місяці, роки і образ розпадається на переваги й недоліки, показує сильні і слабкі сторони, зовсім іншу картинку, як у випадку із цим целюлозним обличчям на дверях. Моя Блажено, я щиро сподіваюсь, що залишився для тебе тим, ким ти мене зустріла... У свою чергу берегтиму найтепліші миті, аж доки це від мене залежатиме. Я пам'ятатиму як ти дзвонила повідомити, що скучила, а я відчував себе потрібним; як казала, що сьогодні не побачимось, і я відчував справжній голод; як ти їла полуничне морозиво, я несподівано тузав своїм ванільним тобі в кирпу, ти пхекала і я чувся справжньою дитиною; коли я жартував і клеїв дурника, а ти сміялася, твоє обличчя сяяло і я відчував тебе моєю; коли ти засмучена йшла мені назустріч, а помітивши мене враз розквітала, я почувався твоїм; коли я бундючився і вихвалявся, а ти наперед знала, що я не правий, я почував себе тупаком, але не подавав виду; коли ти лежала поряд зранку, а я гладив твоє волосся, я почувався живим...
Цілком полярні образи спливають часом у моїй пам'яті, формуючи хмаринку тегів. Клікнеш курсором думки на потрібний тег – потрапиш на відповідну сторінку пам'яті. Зрештою, є головні.
Ти сильна
Сигарета.
Ти вдягаєшся і виходиш. Таксі чекає.
Сигарета. Потріскування паленого тютюну.
Повідомлення. Ще одне. короткий діалог.
Сигарета. Підпалюю одну і вже передчуваю наступну.
Точно знаю, якщо повернутись із кухні до кімнати, глянути на зім'яту постіль, пригадати в деталях, усе що тут відбувалось – спустошення не оминути... відтак почну скиглити як скучаю, хоча це слово тобі й не до вподоби і я замінятиму його словосполученням "мені тебе бракує", розказуватиму, як жадаю повторення, як хочу твого визволення із полону чорної самоти, самовбивчої апатії, так старанно і методично тобою випещених...
Сигарета.
Ти нарешті вдома. Сидиш проти монітора. Щемкі для мого серця слова надсилаєш... Уявляю твої граційні рухи у темряві. Знаю, ти не вмикатимеш світло, танцююча у темряві... Я усе ще на кухні, замилований, по іншому не опишеш. Радиш мені стулити ноутбук і відпочити перед роботою.
Сигарета. Остання, бо вже дере у горлі. Втома долає. Ноги підкошуються. Шкіра на спині нагадує свіжозорану землю. Тяжко підвожусь і пензлюю до кімнати врешті. Там пахне тобою. Не парфумами, саме тобою. Так пахне близька людина, а не партнерка на ніч. Долаю мимовільний тремор і завалююсь на канапу. Спину пече, не зважаю. Твій запах змішується з моїм і з запахом палкого сексу якраз у тій пропорції, котра позбавляє розуму і відправляє в сон. Звісно ж, снишся мені ти. І, здається, я одержимий... Варто лише тобі клацнути пальцями – буду "лежати", "сидіти", "служити", подавати "голос". І отримуватиму від того неймовірну насолоду. Заради тебе вбиватиму, даватиму життя, руйнуватиму і будуватиму. Це вже патологією стало. Хоча досі у мене найліпше виходило тільки розчаровувати тебе. Навіть знаю чим завершаться сновидіння: липкий холодний піт, нудота і мастильні плями перед очима від яскравих образів жахіття. Наприкінці усіх снів про тебе. Одне й те ж саме. Будинок. Можливо, твоєї мрії (попри те, що заповітною мрією твоєю є склеп). Я стою віддаля, знаючи, що ти всередині. Планую увійти, але навмисно відтягую момент, аби насолодитись станом речей, щоб уявити і відчути, як затишно тобі там усередині, за непроглядними міцними стінами, що випромінюють, утім, спокій і тепло. І раптом, в одну мить усе руйнується, зникає за хмарою пилу, не зоставивши й фундаменту. Я нічого не можу вдіяти, не можу померти з тобою, навіть закричати не можу – судомить горло. Як же так? Чому? Намагаюсь відповісти і не помічаю дистанційного детонатора у своїх руках, щойно приведеного в дію. Мною... Як же я хочу збагнути тебе! Примиритися з твоєю сутністю. Осягнути причинність твого аскетичного ідеалу. Поміститись разом у мушлі, до якої нікого досі не пускала. Спромогтися поринути у всеохопну твою темряву, торкнутись твоєї сенсорної обмеженості, схопити її впевнено, дотягтися за її допомогою до твого болю, видерти його, немов чайчине гніздо із трави, загоїти твої рани, закохати тебе у життя, стати твоїм життям. Насамкінець, зателефонувати тобі і сказати "Просто будь зі мною. Завжди. Попри те, що я спотворю і знищу твій хибний світ. А ти ненавидітимеш мене..."
Ти слабка
Густа холодна ніч. Взірцево осіння. Нас огортає напівморок брудного під'їзду. Я у кімнатних капцях і пальто, котре ледь встиг накинути на футболку. Безжальний бетон сходового майданчика відбирає моє тепло, примушує здригатись та їжачитись. Я весь замащений твоєю кров'ю. Не можу відвести погляду од закривавленого Барака Обами на твоїй футболці. Кров засихає, перетворюючись на бурувату кірку, а ти щось промовляєш до мене, утішаєш. Я не чую. Свище у вухах, ніби від лютого однохапкового драпу. Кров відринула мені від голови. Здається, ще мить і я втрачу свідомість. Збирався так багато сказати, але сумнозвісний клубок під горлом вирішує по-іншому, спазмує живіт, я ледь утримуюсь щоби не виблювати, ковтаю в'язку слину. Замість слів концентруюся на блідості свого обличчя, буквально відчуваю як блідне, подумки спускаюся з краплинами поту внутрішньою поверхнею рук, з під пахви до кінчиків холодних пальців, розбиваюсь об підлогу, проте болю не позбавляюсь... слухаю серце, воно, здається, готове відпрацювати весь свій життєвий ресурс за півтори хвилини, зуби відстукують скажені ритми, жах пульсує в артеріях. Враз ти обриваєш моє фатальне внутрішнє дійство, виказуєш свою присутність дотиком. Береш мою долоню і лишаєш згустки темно-червоної венозної крові, липкої і теплої, вона висихає на моїх долонях, стягує шкіру, пахне розпачем. Ти просиш аби я лишився, обійняв тебе, не сердився на тебе, був поряд, а я навіть не знаю скільки життя встигло із тебе витекти... намагаюся пожартувати, ти всміхаєшся так, ніби більше не засмучуєшся, наче все позаду. Сховай руки до мене під футболку, я зігрію. Скільки? Як довго вже? Хочу спитати, та не наважуюсь... Яка ж ти дурненька! Осипаю чоло поцілунками лункими... навіщо ти це робиш? У житті ти можеш сподіватись, насамперед, на себе, а ти так до себе ставишся... За мить опиняємося у квартирі. І ось врешті седативно хлюпоче пралька, місить закривавлений одяг (перевіримо силу ензимів), під вовняною ковдрою ти горнешся калачиком, щойно на моє вмовляння пила червоне вино, хоча означення "червоне" у даному контексті і звучить дещо саркастично. Та вино змиває провини... Переглядаєш свій улюблений фільм. Я майже приготував соте з овочів. Підтримую сяку-таку розмову, боюся твого мовчання. Мов сполохані голуби пурхають кімнатами, линуть до мене твої слова:
"Знаєш, мені багато разів снилось,
ніби кров у мої жилах спинилась...
наче життя в мені загнилося,
ніби мене повнить драглиста брунатна жижа,
немовби я розбухаю зсередини,
я вже інша,
не ваша,
не звідси,
мене забирають світи,
яким я направду належати мала би!
Що з вашого буття?
Трунок Деніелса.
Тавро Паркінсона.
Кохання на дні серця.
Догниватиме.
Ні тобі прощального бенефісу на біс.
На біса?
Спустіла авансцена мертвого сезону..."
і в очах твоїх скло, ніби ти під коксом, ніби ти божевільна... знаю, якби зараз опинилась на вулиці – постійно би озиралась, плутала б орієнтири. Знаю тебе і не знаю водночас. Різна. На тисячах своїх фотографій завжди несхожа. Покірна. Нескорена. Різка. Зломлена. Стійка. Я подарую тобі світ, аби лишень ти дарувала мені свої посмішки. Тендітна і беззахисна, проте могутня. Безмежно чарівна і брутальна. Нікому, крім твого персонального бога, невідомо що у твоїй голові. Ти бачиш те, що більшості ніколи не відкриється, ти неймовірно співаєш, тобі навдивовижу легко вдається одним духом випити півпляшки віскі, навіть дим ти видихаєш з особливою театральною грацією. Твій погляд ніхто не може витримати, тобі не відмовляють, тебе знає кожен у цьому місті і не знає ніхто, тебе жадають і бояться, і навіть коли відчувають тебе своєю, параноїдально прагнуть переконатися чи це не сон. Я дав би тобі індіанське ім'я, терпке, як кора, пряне, мов орегано, їдке, немов дим, м'яке як мох, вбивче ніби кураре, архаїчне, як символ сонця, густини туману, глибини очей, недосяжності космосу. Але ти мрієш вмерти... Мрієш піти сама від себе, мене не зауваживши, не запам'ятавши нічого. Ти живеш заради смерті. Чи ж бачить твій персональний бог, той, котрий бездоганно підбирає тобі парфуми, сукні і прикраси, як сильно я прагну(в)-тиму стати на заваді тій сакральній смерті? Чи відомо йому, що я живу виключно тобою. І змушу тебе жити. Жити заради самого життя...
Коли я приношу теплу їжу, ти вже спиш. І розсип волосся на подушках нагадує полотно сміливого імпресіоніста. Не можу стримати усмішку – ти скидаєшся на маля. Не займаєш і половини ліжка. На обличчі спокій. Чого ж тобі, врешті, бракує?.. Як завше не знаходжу відповіді. Не можу нічого придумати. Заперечник втрачає аргументи, знезброєний бездумною покірністю сплячої... І світ стискається до розмірів кімнати. І зовнішнє – абсурд. Лише ти для мене. Лише я для тебе. Чого ще жадати? Мені здається ти щаслива. Зараз, у ці миті. І я теж. Лягаю поряд, нишкну, аби не потурбувати, не попсувати Морфеєве мереживо, що тебе огортає. Я буду думати про нас. Втупившись у стелю, побоюючись несподівано гучного телефонного дзвінка. Поступово полишатиму дійсність, але не спатиму, ні, духом ставатиму, занурюватимусь у простір, літатиму, падатиму, сходами підійматимусь, розчинятимусь...
Багато років тому і я був на межі. На даху. Дуже високо. За крок від помилки, котрої можна припуститися лише раз... переді мною карусель, на ній примари з мого минулого, тьмяні образи. Намагаюсь вихопити деякі – знебарвлюються одразу ж. Тоді, на даху, усе вирішив один телефонний дзвоник. Але якби його не було, я би дуже хотів тоді, у ту мить, побачити саме цю картину, як ми зараз лежимо поряд; відчути саме ці почуття, як змішується наше дихання, як воно домішується до сутінкової естетики кімнати, як я оберігаю твій сон... ця картина стовідсотково переконала би мене не робити фатального останнього кроку. Чому ж ти, Блажено, так не чиниш? Життя непізнанне... попри те, я досі вірю, якщо судилося бути поряд з кимось, то ви таки будете разом. Най навіть у ту мить, коли заповітний Хтось піднесе вам останню склянку води перед смертю...
Зранку ллється неквапливий медитативний джаз, обпікаючи зрідка проникливими соло. Фьюнерал за настроєм, бальзам за консистенцією, екстаз за призначенням. Легко впізнаю найсумнішу і найпрекраснішу у світі композицією "Флай" Матіаса Ейка. Раптом я усвідомлюю: готовий на все заради тебе. Шкода, що ти спиш і нічого не просиш. Сплинуть години й суворі реалії вернуть попередній стан речей. А поки що, присягаюсь, ти – щаслива! І я теж.
Ти неосяжна
Я звик до твоїх разючих фраз. Змусив себе звикнути. Вирішив ставитись до них, як до тимчасового явища. Наприклад тоді, у тихому казковому будиночку на околиці Антверпена, котрий ми винаймали ціле щасливе літо. Дощове і похмуре літо. Наше з тобою. Ранком, длубаючи виделкою свій вегетаріанський салатик, ти мовила: "Хочеться тут зустріти старість..." І я злетів до небес. А коли вже ми засинали, намилувавшись вдосита містечковим колоритом, прийнявши ванну із вечірніх туманів, ти промуркотіла: "Цікаво, чи справді одразу знудить, коли вкласти до рота пістолетного ствола? Я думаю, присмак сталі не сприяє блюванню." І ти стиснула тоді мою руку. Стиснула, так, мов би це руків'я зброї! Ніколи не забуду того потиску. А ти, Блажено, ти після цього заснула. Легко і одразу, ніби скинула тягаря. Ти була моїм катом і моєю берегинею, моїм демоном-хранителем. Ти заснула. Я ж лишився по інший бік декорацій щастя. На боці марно пролитої крові, даремно витраченої сперми, скам'янілих сліз, невідкличних вчинків, порохнявого сумління, забутих обіцянок.
Зранку збирались поспіхом. Я прагнув чимскоріше покинути спаплюжену обитель любові. Ти була десь у собі. Тікала чимдуж. Бігла чимдалі. Постійно рятував антураж. Вервиця будинків-близнюків... безтурботні здоровили-вітряки... клапті полів... траєкторії падіння окремих листків, перших поранених... перших жертв німотної присутності осені у літі... раптом ти щось завважила за вікном і ось уже, ніби й не було багатогодинної мовчанки, по-дитячому, відкрито й радо смикаєш мене за рукав: на горизонті індустріальне диво, величезна дамба, що має регулювати надходження води з Північного моря, а трохи віддалік – утримувач для колонії устриць. Така собі устрична ферма. Посміхаєшся. Ти вперше на цьому хайвеї з Бельгії у Голландію. Просиш фотографувати, підстрибуєш на радощах і мій свинцевий відчай розсипається міріадами тріумфальних блискіток. Вирішуємо лишитись тут на якийсь час, у царстві смарагдової зелені і бурштину черепиці, під бавовняними хмарками, поміж овець, що ліниво наминають траву і гартованих морськими бризами селян, які так само ліниво доживають свого віку. Спимо просто неба. Безтямно кохаємось, осяяні безтурботністю. Бігаємо босоніж. Купаємось голяка. Бачимо спільні сни. Не вмикаємо телефонів. Ігноруємо новини. Розмовляємо виключно очами і посмішками. І далечінь минулого – то більше не прірва. І широчінь майбутнього – неосяжна. І котроїсь миті здається, ніби ми завжди належали голландським мурахам, що неквапом тягнуть нас до своїх мурашників, ластівкам, котрі ліплять із нас гнізда, морякам, що тчуть із нас вітрила, і ми мружимося від мерехтіння нашої персональної вічності, чуємося неймовірно блаженними, виповнюємось дзвоном, котрий ніколи вже не стихне...
Не можу відтворити подій наступного місяця, як не силкуюсь. Це дуже гірко, коли трагічні епізоди відкладаються у пам'яті монолітними брилами, розтираючи на порох приємні миттєвості – дрібні коштовні камінці зі скарбівні двох закоханих. А порох, як відомо, легко звітрюється... Лише натепер розумію, що саме мав на увазі Мілан Кундера у своїй Книзі сміху й забуття, закликаючи до створення життєпису любові (чи помітила ти, до речі, як містичним чином оживають у Європі його романи?) Нам тоді так само як і головним героям здавалось: не конче деталізувати пережите, намарно документувати щастя...
Лиш поодинокі спалахи освітлюють випадкові кадри кіноплівки пам'яті... На них я бачу хитросплетіння вмощених бруківкою вулиць, що неодмінно виводять до кафедральних соборів, старі будинки, кам'яні мости, чудернацькі монументи і вартові вежі, справжні еклектичні дива архітектури. Околишні дрібниці, що до них ти завше була пильною. Тут і Купідон у особливій арматурній амуніції, аби не угніжджувалися і не закрапували птахи, і невмирущий Ленін, котрий чомусь мімікрував під датського святого на фронтоні мармурового костелу, і елегантні вуличні музики, неймовірно подібні між собою, і міми, що завиграшки шапкують на кожній ринковій площі... Прага. Стокгольм. Відень. Закулісся Паризького глянцю. Велосипедні прогулянки. Річкові круїзи... Вишуканість старої Європи тебе захоплювала. А мені дозволяла постійно бути поруч, протистоячи твоїм одиночним пірнанням у нищівний морок. Між іншим, я спромігся підтримувати на належному рівні дистанційний заробіток, що, власне, був нашим єдиним хлібом і моїм примарним шансом полишити у минулому статус фрілансера та забезпечити постійне перебування у місцях твоїх мрій. Ось чого я прагнув понад усе, якщо тепер це має хоч якесь значення... Інколи, пам'ятаєш, я мав програмувати більше дванадцяти годин поспіль аби вчасно здати тестові завдання, котрі, мов сходинки, наближали мене до робочої візи, а тебе, я сподівався, до квитка у нове життя, у життя без привидів і тягарів... В ті дні ти гуляла сама і приносила запашну випічку у паперових пакетах, сир і каву, найсвіжіші овочі теплих кольорів, що їх ти попри свої веганські переконання подавала мені до телячих стейків з кров'ю під час наших вечірніх дахівничок, сміючись над кількістю моїх тобі за день дзвінків. Я певен, найінтимніші із європейський мансард довіку берегтимуть відбитки наших тіней, тепло тіл, палку поезію рухів, діахронію цілунків, хронологію душезлиття, утримуватимуть мелісовий аромат ранків, не наважаться згорнути розмаринові шати ночей... І навіть коли мовчання наших сердець синхронізується, місця, де ми дарували себе одне одному пам'ятатимуть все. Священні Місця, де ніщо не спроможне було потьмарити нашого спільного внутрішнього світла...
...
Добавлено (16.08.2012 22:06:06):
Хотя-а-а, будет вам "Перец"! Есть у меня из старенького пародии-шаржи разные, Блэкгад, спецом для тебя, сделай тыц ;)
Новости
Группы
Статьи
Команда
Магазин
